• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Виховна робота
• Національно-патріотичне виховання
• Естафета пам'яті "Ми нащадки переможців! Пам'ятаємо! Пишаємося!"
• Участь в конкурсах "Мрії про Україну" та "Слобожанські дзвони Перемоги"

Учні ХСШ № 108 є постійними учасниками творчих конкурсів національно-патріотичної тематики: пишуть вірші про Батьківщину, її історію, подвиги прадідів у ІІ Світовій війні та молодих воїнів на Сході України.

Представляємо Вашій увазі цьогорічні найкращі роботи наших учнів.

Соболь Анастасія, Шило Ярослав, 7-А клас

СВІЧА

Нехай горить запалена свіча:

Свіча для тих, хто зранений війною,

хто віддавав за нас своє життя

і хто не може повернутись з бою!

Ми знаємо про ті жахи війни,

Коли гармати розривались поруч,

Коли той хлопець зовсім молодий

Брав автомат і йшов, бо бачив – ворог.

І сива мати, плачучи, чека

Свого синочка й донечку-красуню.

І розривалась на шматки душа,

Що може хтось не повернеться з бою…

Каніщева Кіра, 8-А клас

УКРАЇНА

Україна - це слово майбутнього світу,

Яскравих пісень, чарівних голосів,

Герої, що славили нам Батьківщину

В історіях ратних крізь пострілів дим;

Учені, філософи, молодь завзята,

Ракети, що в простір космічний летять,

Спортсмени, актори, співучі дівчата,

Традиції, казки, що доблесті вчать;

Лани й чорноземи, засаджені житом -

Це все Україна, це наша земля,

Гаї і озера, лелека над дахом,

Усмішки яскраві, народу буття.

Я дякую Богу, що тут народилась,

За сонце яскраве, за неба блакить!

Бажаю, щоб щастя у нас оселилось!

Цінуймо свободу і спокою мить!

Шило Катерина Вадимівна,

вчитель української мови та літератури

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Наша країна дивом оповита,

Чарівний край розтягся навкруги.

Немов кришталь бринить вода у ріках,

І наче килим ті поля й лани…

Як справжня пісня – українська мова,

Мов солов`їні трелі звідусіль,

І скарб – матусі ніжна колискова,
Наш рідний дім, де народились ми.

Усе жило, раділо, спочивало

Як в хату раптом вдарила війна.

Прийшла тоді раптово і безжально

Мов той тайфун гриміла серед дня.

Гранати рвуться, автомат стріляє,

Солдати в танках не спиняють хід.

Страх, біль, спустошеність, страждання,

Не припиняючи продовжують політ.

І материна рідна колискова

Звучить вночі тихенько край вікна,

Звучить і проводжає у дорогу,

Смертельну путь її богатиря.

Прощається із сином, із героєм,

Який злітає лебедем вночі,

Який поклав життя за Батьківщину,

Який її тримає у душі.

Мій лебедю, мій голуб сизокрилий,

Я знаю, мир прийде у кожен дім!

Твій подвиг пам`ятатиме Вкраїна,

Твій подвиг не забути нам повік!

ПОДВИГ НАШОЇ ПРАБАБУСІ КИСЛИЦІ ЄФРОСІНЬЇ КАЛИНІВНИ

Бєндєліані Георгій, Бєндєліані Катерина, учні 6-А та 10-А класів Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 108 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Шило К.В., вчитель української мови та літератури

Для кожного долею передбачено свій шлях: для когось він гладенький і осяяний сонцем, а для когось – тернистий та складний, але все ж ми самі ковалі свого щастя. Так, людина, яка стала героєм цієї роботи, пройшовши усі лихоліття війни та побачивши страждання і смерть, таки змогла залишитися Людиною з великої літери.

Багато століть тому людство вигадало біблійну легенду про рай і пекло. З тих пір люди завжди мріяли про те, щоб створити рай на землі - про життя щасливе та безтурботне, без горя і бід. Але, як відомо, ця мрія про земний рай залишалася нездійсненною.

Проте вже в наш час, в XX столітті, в роки ІІ Світової війни, виявилося, що люди здатні влаштувати земне Пекло, причому таке, перед яким бліднуть всі жахи легендарного біблійного Пекла. Про нього і розповіла наша прабабуся Кислиця Євфосінья Калинівна.

Вона народилася 20 грудня 1924 року у багатодітній родині, в якій було 11 дітей. На жаль, після війни вижили лише шестеро.

Єфросінья Калинівна закінчила 7 класів школи та вступила до Медичного училища.

В перші дні війни Краснодарський військкомат призвав її на фронт, не зважаючи на те, що їй було тоді всього 15 років, але вона не розгубилася, а сміливо пішла. Вона служила в рухомому інфекційному госпіталі. Пізніше, усіх санітарок, та в тому числі нашу прабабусю, розіслали по різних частинах. Її та декількох інших медсестер направили до зони оборони.

На Можайському напрямку були жорстокі бої. Німці прагнули до Жовтневих свят бути в столиці. Наша прабабуся отримала нелегку роботу для її віку – вона вивозила з передової поранених. Вона ставилася до цієї праці з повагою та сміливістю. Завдяки їй десятки бійців залишилися живими та продовжували боротися за мир над нашими головами.

В одній з поїздок вони потрапили під обстріл. Прабабуся думала, що це вже кінець, але вона взяла волю в кулак та все одно допомагала та рятувала бійців. Медсестри, які були старші за неї та мали досвід набагато більше забилися в кутку з панікою та сльозами. Але наша прабабуся такою не була, вона не втрачала надію та боролася до останнього.

Вона вийшла забирати пораненого бійця, але стався великий вибух. Її відкинуло у воронку і засипало землею. Вона із зусиллями піднялася, але не знала куди бігти, у неї дуже сильно боліла голова та вона нічого не чула. В один момент її побачив солдат, він мужньо прикрив її своїм тілом, тим самим прийняв усі постріли на себе. Єфросінья Калинівна втратила свідомість, а коли прокинулася, на ній лежав вже мертвий солдат. Ми дуже вдячні цьому солдатові, адже він пожертвував своїм життям заради неї та завдяки йому ми зараз живемо на цьому світі.

Коли вона встала, не було жодної живої душі. Їхня машина була розбита вщент. Дівчина побачила уламок дошки і з ним йшла, але недовго. Біль в нозі був нестерпним і незабаром вона не змогла далі йти. На щастя, неподалік було декілька солдат, які врятували її. Коли вони підійшли до неї, та заговорила. Вона нічого не чула, оскільки її оглушило вибухом.

Тоді ще юну Єфросінью привезли у госпіталь 3281. Там вона проходила лікування до січня 1942 року. Її виписали та вона одразу пішла працювати спочатку у перев`язувальну, а потім чергувала біля поранених.

Якось німці підпалили їх та їй довелося рятувати усіх поранених, оскільки більшість лікарів та медсестер загинула у пожежі, а решту повбивали.

Стрілецькому полку, який перебував поруч, потрібен був фельдшер і прабабуся погодилася послужити в ньому. Полк направили до Сталінграду, де вже закінчувалися бої. На цьому місці були одні руїни.

Звідти почали вивозити поранених на інший берег Волги. Вони завантажили баржу поранених. Підійшов катер і потягнув баржу. Раптом – знову сильний вибух. Їхній катер підірвався на міні, а баржу вибуховою хвилею перевернуло і поранені опинилися в крижаній воді.

Люди дуже довго чекали на допомогу. За цей час більшість пішла на дно, а деякі обморозили руки та ноги.

Наша прабабуся намагалася не панікувати і, нам здається, що саме це допомогло їй вижити. Прабабуся отримала поранення гомілки і контузію.

Лікувалася в своєму полковому лазареті.

Прабабуся супроводжувала цілий ешелон підготовлених солдат під час наступу війська на Білгородсько-Харківському напрямку.

Жах в очах, погляд з надією на порятунок, на ковток світла…

Німці почали встановлювати свій порядок. Двадцять два місяці окупації для Харківщини обернулися величезними втратами. Люди, які не загинули від голоду і холоду, хвороб, загинули на розстрілах.

Фашисти розділили місто на дев`ятнадцять районів. Готель «Інтернаціональ» на перетині Сумської площі був вщент забитий взятими в полон харків`янами. Нікого не жаліли: ні жінок, ні дітей.

Ця напрочуд відважна та юна дівчина, наша прабабуся Єфросінья Калинівна, пройшла з солдатами до кінця війни та пережила страшні, «чорні» часи на сторінках нашої історії.

Ми пишаємося своєю прабабусею! Ми вдячні їй, оскільки вона зробила дуже багато для перемоги та мирного неба над нашими головами.

Кислиця Євфосінья Калинівна померла 4 лютого 2014 року, але вона назавжди залишиться у наших серцях.

Роки пролітають несамовитим вихором і часто залишають нам лише спогади. «З усіх втрат втрата часу найтяжча», - казав Григорій Сковорода. Тож бережімо і насолоджуймося кожною миттю та не забуваймо залишатися людьми!

ПАМ`ЯТЬ ПРО ГЕРОЇВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У МОЇЙ РОДИНІ

Нагула Анжеліка, учениця 10-А класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 108 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Шило К.В., вчитель української мови та літератури

Важливо знати історію свого роду, життя своїх далеких і близьких пращурів. Я ніколи про це не замислювалася, але слухаючи бабусині розповіді про життя, своїх дідів, прадідів, зрозуміла, що вони є надзвичайно цікавими і повчальними. Кожен повинен пишатися своїм родом, бо він є складовою частиною нашого славного українського народу. Однією із таких історій, що стосується Другої світової війни, я хотіла б поділитися.

У мого прадіда Івана було три старших брата: Василь, Григорій та Костянтин. Всі вони зазнали випробувань у воєнні часи. Найстарший, Василь, був вірянином і відмовився брати зброю до рук. Його засудили і він загинув на рудниках у далекому Сибіру. Два менших, Григорій і Костянтин, воювали на різних фронтах і нічого не знали один про одного.

Костянтин закінчив льотне училище, він мріяв бути льотчиком, офіцером, але його мрія не здійснилася. Через те, що почалася війна, в училищі був прискорений випуск, і він став не льотчиком, а техніком з обслуговування літаків. Костянтин був дуже розчарований, бо мріяв стати Героєм.

Інший брат, Григорій, був поміркований і серйозний. Він був водієм у командира частини. Одного разу автомобіль зламався і він став бля дороги його ремонтувати. У цей час проїжджала вантажівка, на кузові якої сидів Костянтин із бійцями. Він випадково побачив Григорія і попросив зупинити вантажівку. Так відбулася та знаменна зустріч. Радості не було меж… Брати вмовили старшого офіцера допомогти їм об`єднатися, і воювати проти ворога в одній частині. Не один раз Григорій і Костянтин потрапляли у скрутні фронтові бої. Запальний Костянтин рвався завжди уперед, девізом його життя були слова: «Либо грудь в крестах, либо голова в кустах», а поміркований Григорій завжди йому говорив: «То лише цяцьки, а ти зупинись і подумай як правильно діяти!»

Брати разом дійшли до Берліна і повернулися додому живими.

Ця історія навчила мене цінувати життя, берегти своїх рідних, дорожити родинною підтримкою.

«І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти».

Коментарi